Відсутність стратегії розвитку України очевидна. Особливо впадає в очі відсутність стратегії у маркетингу та брендингу держави. Якісь окремі спроби залатати ті чи інші дірки лише привертають увагу до відсутності цілісного підходу. І це не особливо добре для держави, яка відчуває серйозну необхідність у підтримці міжнародного ком’юніті.
Раніше я вже описував свою думку, яким чином Київ здатний стати столицею Східної Європи. Сьогодні хочу підсвітити проблему маркетингу всієї країни, адже я, як людина яка виросла в іншому суспільстві, дивлюся на Україну більш відсторонено, ніж місцеві жителі.
При цьому я знайомий з українською культурою та історією, знаю на непоганому рівні українську та російську мови. Смію думати, знаю суть українського народу. Чого не може знати випадковий іноземний фахівець, який на чужу країну автоматично проектує сприйняття батьківщини.
Для з’ясування того, що треба робити й що не треба, пропоную скористатися простим, але зарекомендувавшим себе рішенням: назвати три аспекти, які необхідно змінити Україні, й стільки ж речей, які не потрібно серйозно змінювати.
3 речі, які не потрібно змінювати.
1. Культура. Україна має багатогранну культуру. Але тільки якщо ви не намагаєтеся її обмежити суто українською частиною. Україна — єдина в світі країна, яка здатна легко дарувати своїх геніїв іншим державам.
Але всі ці гучні імена, вся українська історія — це те, що підвищує рівень бренду України. Так, відомі особистості вкрай важливі у маркетингу територій для залучення туристів, бізнесу, інвестицій. Для місцевого населення теж треба розуміти, що вони живуть у знаковому місті.
Для людей психологічно важлива культурна складова. В Україні ж настільки вона широка, що ще потрібно пошукати іншу таку країну. Але українці свідомо відмовляються від Миколи Гоголя, Казимира Малевича, Михайла Булгакова, Анни Ахматової. Уявіть, яка публічність можлива від одного тільки Льва Троцького.
Але ні. Троцький — зло (це так, але тим навіть краще!). Мексика, забирай. Малевичу потрібно було Петриківський розпис опанувати, щоб їм почали пишатися патріоти. Ну а Гоголь, Булгаков та Ахматова тим більше не обговорюються. Росія, підбирай. Навіть про Ігоря Сікорського згадали тільки через півтора десятиліття після здобуття незалежності.
І було б зрозуміло, якщо Україна мала б чітку ідеологію, на основі якої будувалося все інше. Але ж ні. Хтось там порадив, хтось тут розповів. І все, відмовляємося.
Скажу, як людина з деяким досвідом у цій галузі: Україна сама спеціально позбавляє можливості краще, красивіше, сильніше позиціювати себе як для жителів країни, так і для всього світу. Втрачаються геополітичні позиції. А потрібно лише не чіпати ці імена, дати їм можливість доповнити українську культуру.
2. Природа. У гонитві за швидким заробітком самі ж українці готові вирубувати ліси, виснажувати землю, забруднювати водойми. Ніби частина українського суспільства ставить собі за мету зробити складніше життя всім навколо, живучи за принципом «чим гірше, тим краще».
Важко зрозуміти, перебуваючи на приголомшливій українській природі, необхідність людей залишити там сміття. Більш дивно це усвідомлювати, враховуючи вкрай негативне ставлення українського суспільства до цього. Ніби у соціумі стільки нонконформістів, що вони з принципу організовують забруднення природи.
Через професійну діяльність я дивлюся на природу в контексті маркетингу територій. Тому з особливим задоволенням сприймаю неймовірні пейзажі Центральної України. Вони стають живою ілюстрацією творів Миколи Гоголя.
Безсумнівно, будь-яка людина, знайома з творчістю Гоголя, буде дивитися на природу в цих місцях інакше. З’являється деяка казковість, таємничість. Точно як природа Північної України не може сприйматися окремо після прочитання Лісової пісні Лесі Українки.
3. Архітектура. І я говорю не про сучасний її прояв, а про більш стару архітектуру. Про Владислава Городецького вже досить сказано, у тому числі мною. У Києві взагалі багато цікавих відображень архітектурної думки. Не кажучи вже про тисячолітню церковну архітектуру.
Але ж є ще Львів, Дніпро, Одеса. У кожному з цих міст можна зупинятися, відпочивати, оглядатися. Але де роль держави у тому, щоб сприяти розвитку туристичної складової цих міст? Де стратегії? Де маркетинг?
Щодо Одеси знову хочеться звернутися до літератури. Одеські розповіді Ісаака Бабеля — це ж ключ до маркетингу територій в Одесі. Про жодне інше українське місто так яскраво не написано, як про Одесу.
Дніпро зі своєю красивою набережною, колекцією Кам’яних баб скіфського та половецького походження, просторими парками. У кожному з озвучених міст існують усі передумови стати яскравими популярними туристичними об’єктами в серйозних масштабах. Але немає політичної волі почати цей процес.
3 речі, які потрібно змінити.
1. Сприйняття історії. Це базис, який об’єднує націю. І якщо Україна зацікавлена у правильному вигляді націоналізму, який будується на приналежності до нації, а не на етнічних чи расових передумовах, історія зобов’язана демонструвати свою багатогранність.
Як я вже писав раніше, існує думка, що Росія не самостійно перейняла українську історію. Вона була «подарована» українським істеблішментом минулих століть в обмін на захист.
Сучасні українці не могли з’явитися з нізвідки. На землях нинішньої України були присутні різні народи, які в змішуванні один з одним дали сучасних українців. Трипільці, скіфи, сармати. Українці повинні розуміти цю складову, яка дасть космополітичне усвідомлення власного походження.
Україна в силу тих чи інших подій була й залишається багатонаціональною країною. Спроба виділити єдину групу людей лише відкине Україну в розвитку. Зрештою, саме через «наші» кочові племена європейці отримали свої мови. Це та історія, яка ставить Україну на важливе місце у формуванні нинішньої Європи. Правильно упаковуючи це, Україна отримає геополітичні дивіденди.
2. Егоцентризм. Бути зосередженими на собі — нормальна людська особливість. Але бути занадто зосередженим на собі — це нарцисизм (правда, в українців він приймає деяку збочену форму).
Інші країни, люди, види — ми не повинні у сучасному світі ранжувати важливість. Виділення чогось одного веде до не найкращих наслідків. Людська цивілізація достатньо через це пройшла.
Тому у всіх розвинених країнах питання екології та благополуччя інших тварин справедливо ставиться на провідні місця. Але суть не в тому, що наш вид заподіяв шкоду планеті. Ми зробили гірше тільки собі. Планета буде існувати далі, інші види пристосуються до нових умов.
В Україні забагато уваги приділяється внутрішнім проблемам (що, втім, ніяк не сприяє їх вирішенню), але занадто мало уваги приділяється зовнішнім проблемам. Подібна замкнутість на собі не сприяє інтеграції у навколишній нас світ ні фізично, ні ментально.
3. Суспільна свідомість. Українські чиновники про це воліють не згадувати, але обов’язок держави проявляється не тільки у зборі податків.
Держава зобов’язана формувати суспільну свідомість. Якщо цього не відбувається, значить її формуватимуть інші. Що і відбувається в Україні. Країна, що воює, вважає нормальним не звертати увагу на масову свідомість власних громадян.
І, на жаль, це відбувається не спеціально. Причину слід шукати у робочій культурі у державних органах. А на них, як і на всіх інших, аналогічним чином впливає та сама суспільна свідомість.
Знову ж, необхідна воля держави, щоб зуміти прокласти нові ідеологічні рейки, на які перевести поїзд з українським народом. Ні для кого у сучасному світі не є секретом, як порівняно просто змінюється свідомість соціуму.
Поверніть прагнення до освіти, знань, інтелігентності, здорового способу життя, поваги свобод інших. І все буде добре.
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: З чого потрібно починати розвиток Києва?
[mc4wp_form id=»74863″]
